Публичная защита Сырского не прекратилась даже после его отставки. Более того, он задает ложные рамки дискуссии, ведь, в частности, говорит: не должны солдаты выбирать генерала! История знает катастрофические последствия такой политики! Это, конечно, правда, история действительно об этом знает. Но у нас и в помине не произошло ничего подобного, пишет в Facebook Дмитрий Мирончук, офицер ВСУ.
У роки французької революції солдати почали обирати командирів — це одночасно об’єднало бійців новоствореної масової армії, якої не існувало раніше, і послугувало політичній меті, себто знищенню привілеїв дворянства, яке до того мало виключне право на офіцерську кар’єру.
Однак військові результати були так собі, тож уже за Наполеона командирів почали знову призначати, але не по праву народження, а за заслуги. Республіка, звісно ж, розвалилася, але зовсім з інших причин.
Солдатські комітети, створені в Російській Республіці після зречення імператора, прирекли армію на поразку, але не просто тому, що солдати дурні. Насправді ця війна імперій була простим селянам, що тримали фронт, ні до чого — їх не цікавили брусилівські прориви та зобов’язання перед Антантою.
Зрозуміло, що вони прагнули не тріумфу російської зброї, а повернення додому й вирішення земельного питання. Більшовики ж, погравшись у демократію, зрозуміли, що вони за таких умов не дуже популярні, тож покінчили як з солдатськими комітетами, так і з вільними виборами та іншими принадами революції.
Натомість у нас відбулося те, про що історія також дуже добре знає, і що зараз мало хто згадує, коли проклинає «картонну революцію»: публічний тиск на владу задля термінового вирішення військових проблем, серед яких і стратегія, і озброєння, і кадрові перестановки.
Найсвіжіший приклад такого тиску стався в Британії під час Першої світової війни, коли застаріла система виробництва боєприпасів не відповідала нагальним потребам війська, а консервативний генералітет, що контролював замовлення, навіть не думав з цим щось робити.
У 1915 році британські законотворці та журналісти буквально кричали, що держава зраджує своїх солдатів, які безглуздо гинуть через неадекватну тактику, страждають під вогневим валом німецької артилерії й не здатні відповісти.
Тоді сформували новий уряд, відібрали в генералів контроль над військовим виробництвом і серйозно переглянули систему вищого військового управління, що в результаті врятувало британську армію.
Заради справедливості варто зазначити, що громадський тиск на військове керівництво призводив і до ганебних результатів. Так, під час громадянської війни в США газети янкі вимагали жорсткіших наступів. Це збіглося з серією невдалих кадрових рішень і, як наслідок, жахливих поразок.
Щоправда згодом такий самий тиск, але вже з іншого приводу — небажання військового керівництва думати над тим, як, власне, перемогти у війні — врятував становище Півночі й закінчив війну тріумфом.
То що ж відбулося в Україні? Кілька днів поспіль проходили спонтанні, майже стихійні, масові акції протесту з вимогою повернення в уряд популярного міністра оборони Федорова, чиї здобутки, згідно з журналістськими розслідуваннями та інсайдами, похитнули нераціональну систему оборонних закупівель.
Громадянське суспільство сприйняло відставку міністра, чиї неортодоксальні методи вже за півроку роботи дали відчутний воєнний ефект, як демонстративний ляпас. Дуже швидко виступи за повернення Федорова змінили наголос на відставку головнокомандувача — генерала Сирського. Чому так вийшло?
Сирський ще до призначення на свою посаду мав суперечливу репутацію, а за два роки управління військом став предметом критики за повторюваний хаос на різних ділянках фронту, ревниве ставлення до талановитих колег, фаворитизм в управлінні, суперечливі кадрові рішення тощо.
Поступово кількість претензій до головнокомандувача лише зростала. Про них говорили не лише за чашкою гарячого напою в бліндажах і тилових кав’ярнях. Повідомлення про військові злочини в підрозділах командирів, наближених до Сирського, абсурдні правила комплектування, гіперцентралізація прийняття рішень, штучні перепони для нелояльних стали предметом публічної дискусії.
Фінальним акордом стали інтриги проти міністра оборони, частково підтверджені самим президентом, що й спонукало протестувальників розписувати картонки гаслами про «шкідливість сиру». Зрештою слово взяли й чинні військові, обурені вибором Сирського на користь політичної боротьби за вплив замість вирішення нагальних викликів.
Проти них спробували застосувати дисциплінарні заходи — чи то з ініціативи самого Сирського, чи його найближчого оточення. До підрозділів надходили заборони на участь у мітингах і публічні висловлювання в соцмережах. Але було вже пізно, і це лише додало непримиренності протесту.
Врешті мітинги стали настільки «антисирськими», що президент вирішив змінити головнокомандувача й призначив на цю посаду генерал-майора Драпатого, який користується високою репутацією в армії і якому, за свідченням інсайдерів, Сирський заважав ефективно працювати, побоюючись конкуренції.
Отже, в історії є приклади, коли публічний тиск на військове керівництво рятував державу. Так само є приклади, коли він їй шкодив. Але критики сучасної «картонної революції» сперечаються не з тим історичним явищем. Вони чомусь полемізують не з британськими газетами 1915 року, а з російськими солдатськими комітетами 1917.
Українці не вимагали обирати генералів голосуванням, а прагнули перегляду кадрових рішень цивільної влади на тлі масштабної суспільної дискусії щодо стану армії, корупції у закупівлях і невизначеності стратегії. Саме тому порівняння з солдатськими комітетами військ колишньої Російської Імперії або ж більшовицьких загонів ніяк не пояснює українських подій.
