Зі зброєю в руках на захист України стали десятки тисяч мешканців тимчасово окупованих територій. При цьому навіть назвати хоча б приблизну кількість захисників, які втратили свій дім через окупацію, наразі неможливо – в Україні не ведеться статистика ветеранів з ТОТ. І це лише одна з цілого переліку «особливих» проблем захисників та захисниць із громад, які втратили території через війну. Після служби вони повертаються до цивільного життя, але не до власного дому: він залишається в окупації. Для ветеранів із тимчасово окупованих територій до наслідків бойового досвіду додається необхідність починати все заново – шукати житло, роботу й підтримку далеко від звичного оточення.
Допомога, передбачена державними та місцевими програмами, нерідко залишається недосяжною через брак інформації, вимоги надати документи з окупованих міст або очікування фінансування. А між рідною громадою, приймаючою громадою та державними установами людина змушена сама з’ясовувати, хто відповідає за вирішення її проблем.
Виклики, що постають перед ветеранами із тимчасово окупованих територій, ЦЖР аналізував разом із ветеранами-членами Ради ветеранів війни за незалежність України, дорадчого органу при Мінветеранів, до якого входять представники усіх областей України, Криму та Севастополя.
Захищати своє
Коли ветеран Артем Кисельов згадує рідний Севастополь, він говорить про море. Про життя біля води, у якому було більше спокою, про людей, більше розслаблених, ніж деінде. У 2022 році він долучився до оборони Києва, а війна для нього почалася ще у 2014-му, коли вийшов з окупованого Криму, не зрадивши присязі. Військовий шлях Артема почався задовго до повномасштабного вторгнення. Він служив на ракетному катері «Прилуки». Під час окупації Криму у 2014 році залишився єдиним офіцером катера, який не перейшов на бік росіян. Його батька Олексія Кисельова викрали в окупованому Генічеську наприкінці липня 2022 року, а у лютому 2023 року в Криму «Джанкойський районний суд» засудив до 8,5 років позбавлення волі. ФСБ фальсифікувала проти нього кримінальну справу і обвинуватила у підготовці «морської блокади півострова», яка полягала у фантастичній операції з перекриття Керченської протоки засобами для вилову мідій.
Після виїзду із Севастополя Артем Кисельов продовжив службу в Одесі, згодом звільнився й переїхав до Києва. У столиці Артем працював у приватному секторі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, знову взяв до рук зброю: брав участь в обороні Київщини, воював на сході та півдні.
Фото: Артем Кисельов (справа) з побратимами під час виконання бойового завдання. Серебрянський ліс. 2023 рік. Фото надане А.Кисельовим
Михайло Карабут із Сіверськодонецька вперше мусив залишити рідне місто ще школярем. У 2014 році, під час першої окупації міста, батько вивіз його до Києва. Тоді Сіверськодонецьк звільнили, і Михайло все-таки закінчив навчання в рідній школі. У перший день повномасштабного вторгнення він разом із друзями допомагав людям виїхати – вивозили тих, кого могли забрати власними силами. Потім вирішували, до якого підрозділу приєднатися. За рідну Луганщину він бився у рядах територіальної оборони та Третьої штурмової.
Ветеран Михайло Карабут. Фото: надане М. КарабутомВетеран Михайло Карабут. Фото: надане М. Карабутом
Тепер у Раді ветеранів у складі Комітету з питань захисників та захисниць з ТОТ та прифронтових громад захисники займаються питаннями, які знають із власного досвіду. Серед них житло, доступ до допомоги та зв’язок із громадами, які залишились без території, або взагалі юридично не створені.
Брак інформації і комунікації
Одна з головних проблем, яка стосується більшості ветеранів з тимчасово окупованих територій, за словами Михайла Карабута, «інформаційний голод» – через недостатнє інформування вони не можуть використати усі можливості, які пропонують держава та місцеве самоврядування.
«Ветеран може знати, що існують програми допомоги, але не розуміти, де саме її отримати. Особливо якщо рідна громада перемістилася, а її мешканці розпорошені. А може і взагалі не знати, що його громада після переміщення далі функціонує і відповідно не отримувати допомогу», – пояснює він.
Навіть коли людина чула, що адміністрація продовжує працювати, їй ще потрібно знайти конкретну програму, розібратися в умовах і дізнатися, кому телефонувати. Водночас, за спостереженнями Карабута, й самі громади не мають повної інформації про своїх ветеранів, де вони живуть, якої підтримки потребують, чи знають про доступну допомогу. Однією з причин він вважає недостатній обмін даними між системами обліку.
Щоб допомогти людям знайти потрібну інформацію, Михайло почав збирати програми громад Луганщини в одному каналі в месенджері. Там зрозумілою мовою пояснюють умови допомоги й публікують контакти. Цю роботу він визначив одним зі своїх пріоритетів і як радник голови Луганської ОДА з питань ветеранської політики.
Проблема браку даних має і інший бік. Наразі відсутня окрема статистика ветеранів із тимчасово окупованих територій. Без розуміння, скільки таких людей і чого вони потребують, складно планувати підтримку від місцевої програми до державного фінансування житла.
Про це говорить і ветеран російсько-української війни, представник Криму у Раді ветеранів Марлен Джербінов: «Ми наразі не можемо навіть сказати, скільки у нас є ветеранів із Криму. Скільки жінок, скільки чоловіків, у кого є неповнолітні діти, які виклики стоять перед їхніми родинами – але щоб розробляти ефективні програми підтримки, треба знати для кого вони і які проблеми мають вирішувати».
Ветеран російсько-української війни Марлен Джербінов. Фото з соцмереж
Михайло Карабут також описує бюрократичні виклики, які постають перед ветеранами. Щоб податися для участі у будь-якій місцевій програмі треба зробити копії документів, засвідчити їх, відсканувати, надіслати електронною або звичайною поштою. До пакета додаються заява та згода на обробку персональних даних.
«Тут саме час впроваджувати цифровізацію – можна ж спростити процес звернення так, щоб людина не підтверджувала щоразу дані, які вже є в державних реєстрах? Для ветеранів, які живуть далеко від переміщених установ своєї громади, це означало б менше витрачених сил, часу й грошей», – говорить Михайло Карабут
Артем Кисельов та Марлен Джербінов піднімають ще складніші питання: що робити, коли переміщеної адміністрації рідної громади немає взагалі? З цим стикаються ветерани із частини територій, окупованих до 2022 року, наприклад Криму та окремих громад Луганщини.
В такому випадку труднощі виникають навіть із таким чутливим питанням, як нагородження ветеранів та ветеранок, у тому числі, посмертно, якщо процедура передбачає подання від громади. Ветерани також не мають можливості відновити документи чи підтвердити життєві обставини.
«Коли ще тільки виїхав з Криму, намагався стати на житловий облік, від мене затребували довідку, що я не отримав житло під час навчання у Севастополі. А на мою відповідь, що не можу її надати, бо територія ж окупована, порекомендували… «поїхати запитати, може там все таки дадуть довідку», – говорить Артем Кисельов.
Але часто і за наявності двох громад – рідної та тієї, де людина оселилася після переміщення, – не завжди є відповідь, хто саме має допомогти.
«Законом має бути чітко визначена відповідальність держави, рідної громади й тієї, де ветеран проживає зараз. Людина має розуміти, куди звертатися з конкретним питанням і хто допоможе знайти рішення», – говорить Михайло Карабут.
Життя в очікуванні
Найбільше обговорень викликає житлове питання. З одного боку є кілька державних програм, покликаних вирішити цю проблему для ветеранів з ТОТ. З іншого – питань там більше, ніж відповідей.
Є державна програма на компенсацію оренди житла. Проте, навіть якщо не зважати, що компенсація утричі нижча за реальну вартість квартир, більшість власників житла не хоче оформлювати орендні відносини офіційно, тобто скористатися програмою можуть дуже мало людей.
Великі очікування ветерани з окупованих територій пов’язують із житловими ваучерами. Програма передбачає 2 млн грн на придбання житла для ВПО з ТОТ, які мають статус учасника бойових дій або особи з інвалідністю внаслідок війни. Але підтвердження участі у програмі ще не означає, що людина вже може купувати квартиру: потрібно ще окремо забронювати кошти. Якщо фінансування немає, звернення потрапляє в електронну чергу.
За повідомленням Мінінфраструктури від липня 2026 року, житло за ваучерами придбали 3228 родин. Водночас ветерани подали на участь понад 42 тисячі заяв. Для тих, хто чекає у черзі, важливо розуміти, коли надійдуть гроші, скільком людям їх вистачить і що буде з погодженою допомогою, якщо очікування затягнеться. Поки люди очікують на фінансування, може змінитися й вартість житла. Чи буде в такому випадку проведена індексація? Ці та інші питання запитання від ветеранів зібрані в офіційному зверненні Ради ветеранів до профільного міністерства. Наразі, з словами членів Ради, відповідь іще не надійшла.
Після служби ветеранам, чий дім залишився в окупації, доводиться заново облаштовувати життя: шукати житло, роботу, лікаря, людей, до яких можна звернутися. Поруч часто немає тих, хто знав їх до війни, а повернутися у звичне середовище неможливо. Проте зв’язок із рідними містами залишається – у пам’яті про кожну вулицю, у спілкуванні із земляками, у думках про повернення. Відбудова цих міст після звільнення має також починатися із їхніх голосів. Бо саме за свій дім і своє майбутнє вони воюють.
Центр журналістських розслідувань висловлює вдячність за фінансову підтримку Європейського Союзу через проєкт «Підтримка прифронтових медіа та розслідувальної журналістики», що втілюється Informed у партнерстві з громадською організацією «Media Development Foundation» (MDF). Центр журналістських розслідувань зберігає повну редакційну незалежність, а надана інформація не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу, Informed або MDF.
